Талант, настояний на совісті

15 червня – День народження Івана Миколайчука

  «АКТОР – ЦЕ ПОКЛИКАННЯ і ВЕЛИКА ПРОФЕСІЯ,

коли ти маєш що сказати людям,

коли цікаво бачиш світ і хочеш цим баченням поділитися з людьми»

Іван Миколайчук

Ми не знаємо, скільки ще неперевершених ролей він міг би зіграти, скільки ще геніальних фільмів міг би зняти, скільки ще всього міг би зробити для українського кінематографу, для нас з вами… Цьогоріч йому виповнилося б 74… Але його нема уже 28 років…

Фільм «Тіні забутих предків» Емір Кустуріца (сербський режисер) назвав найкращою у світі знятою картиною. Безсумнівно, завдяки неймовірним старанням Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Мирослава Скорика, всієї знімальної групи, акторського складу, і виконавця головної ролі, початківця і професіонала водночас, Івана Миколайчука… (До речі, ця роль дісталася йому завдяки невипадковій випадковості, вражаючій силі його таланту і велінню долі, хоч і на пробах без режисера та кіноплівки).

Він народився у багатодітній сім’ї, на Чернівеччині, у селі Чортория. Зв’язок з малою батьківщиною завжди вважав за своє «щастя і золотий запас». Справді, основи його світобачення, здатність по-особливому відчувати природу, виплекана народним мистецтвом уява, закладалися саме там, щоб у майбутньому стати невичерпним джерелом натхнення.

Талант проявлявся ще в дитинстві. Спершу батько лаяв Івана за те, що він передражнював сусідів. Потім хлопець відвідував сільський драмгурток і був учасником шкільних вистав. Але одразу ставати актором не збирався. Він гарно співав і грав на музичних інструментах, згодом навчався у музичному училищі. А от документи подав у медичний інститут, хотів бути психіатром. Зрештою, він зробив вибір на користь студій при Чернівецькому театрі, хоча зацікавленість дослідженням людської психіки у нього була завжди. Замолоду Іван своїми акторськими здібностями допомагав знайомому психіатру лікувати хворих. Миколайчук вважав знання психології чи не найважливішими для актора, та й для будь-кого взагалі. Він дійсно вмів слухати і чути, розрадити і розвеселити безкінечними небилицями, допомогти, незважаючи ні на які обставини. Наприклад, Лесь Сердюк, його добрий друг і колега, згадував: «Один кореспондент спитав, ким для мене був Іван. Я відповів – священиком. Це щира правда. Йому можна було сповідуватись. Він міг заспокоїти і зрозуміти, навчити непомітно і пробачити. Міг віддати останнє». А от Сергій Параджанов називав його «смолоскипом, до якого тягнулися всі».

Як і кожен, Миколайчук теж потребував розуміння і підтримки. Їх знаходив у своєї коханої дружини, Марічки, яка завжди була поруч у радісні та сумні години його життя, яка й досі береже світло його очей. Вони познайомились у театрі, під час постановки казки, де Марічка грала жабку, а Іван квакав замість неї за лаштунками. І це була любов з першого погляду. Тоді, у Чернівцях, вони жили неподалік, багато часу проводили разом. Одружилися, коли Іван був на другому курсі Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого, того ж року він зіграв роль Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків».

Наступними були фільми «Анничка», «Розвідники», «Комісари», «Білий птах з чорною ознакою» (де Миколайчук спробував себе і в якості сценариста), «Захар Беркут», «Пропала грамота» та дуже багато інших. Він повністю присвячував себе роботі, відкладав особисті проблеми на потім, скрупульозно готувався до кожної ролі, вміло перевтілювався в аристократа чи селянина, комісара чи повстанця, був геніальний у своїй простоті, універсальності, щирості. Дружина згадує, що для зйомок у фільмі «Бур’ян» Іван довго голодував, щоб у кадрі виглядати по-справжньому виснаженим. Він понад усе прагнув творити, часто долучався до всіх етапів знімального процесу не лише як актор, жив кінематографом, незважаючи на жахливу цензуру, яка по живому різала кіноплівку і серця її творців, всупереч абсурдним перешкодам, на кшталт заборони грати роль через невідповідність кольору його очей образові героя.

Він знав, що́ таке світове визнання, отримав запрошення працювати закордоном (дозволу від влади він так і не дочекався). Це випробування славою Миколайчук пройшов гідно, ані характеру, ані стійких життєвих принципів не змінив. Навіть на запитання: «Чи любите Ви себе?», він відповідав, що лише тоді, коли робить добро. Федір Стригун згадує, що «Іван був чоловіком не егоїстичним, не про себе, свою кар’єру дбав, він думав про загал, про кіно, про Україну, про мистецтво, а не своє місце в ньому».

А далі було звинувачення в націоналізмі, тавро «неблагонадійного» і 6 років без серйозних зйомок. Страх компартії перед українським мистецтвом, зокрема і поетичним кіно, був небезпідставним. Адже у ньому жила і житиме невмируща душа українського народу. Саме такими істинними і душевними були ролі та фільми Івана Миколайчука. Але якщо тепер слово «націоналіст» для багатьох звучить як комплімент, то тоді воно закривало перед щирими патріотами своєї країни і своєї справи безліч дверей. Однак боротьба із давно зашкарублою системою продовжувалася, ба навіть більше, ставала впевненішою, бо була предтечею нашої перемоги.

Усі знайомі наголошують на його безмежній і діяльній любові до України, яка проявлялася у всьому, що він робив. Старша сестра, Фрозина Миколайчук, дякувала брату за те, «що він ніколи і ніде не покривив душею перед своїм українським народом. Іван був не тільки артист, він перш за все був патріот своєї землі, нації».

Сам Миколайчук застерігав і застерігає українців: «Чи потрібно якось спеціально турбуватися, щоб рятувати традиційну культуру? Мені здається, що, ні. Рятувати треба душу народу, душу своєї нації. Всі найбільші цінності – в серці народному. Якщо збережемо духовне здоров’я, то не загубиться і його традиційна культура».

Цю багатогранну українську культуру Іван Миколайчук неперевершено і різнопланово зобразив у своїй першій режисерській роботі «Вавилон ХХ». На відміну від багатьох інших сценаріїв та задумів Миколайчука, які теж роками чекали на висновок цензора, цей фільм все-таки народився. Проте дорогою ціною, слабке здоров’я актора погіршилося під час зйомок. Він ще знімав, і ще знімався, але чимало ідей так і не встигли стати шедеврами кіно.

Дуже гарно про Івана Миколайчука сказав Юрій Іллєнко: «Іван був красивим, як Бог, як саме життя. Без пафосу. Глибинно. Бо глибина не відає пафосу. В ХХ-му столітті найбільша втрата України – це передчасна смерть Івана Миколайчука».

Але кіноплівка пам’ятає його живим! Знайдіть час подивитися поетичне кіно Івана Миколайчука.

Наприкінці хотілося б навести цитату з поеми «Вертеп» Грицька Чубая, не присвячену митцю, але, як на мене, доречну:

А світ – вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп. І, мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін…

Іван Миколайчук – актор, який завжди залишався собою

Ірина Волощак